У Всеукраїнському конкурсі учнівських творчих робіт «Я - журналіст» від видавничого дому «ОГО», взяв участь учень третього курсу (професія «Пекар Кондитер») Ільєнко Юрій Михайлович у номінації – есе «Цікаве поряд!».

Цікаве – поряд!

    Одного разу доля звела мене з цікавою людиною. Переді мною постав худорлявий невисокий чоловік, одягнений у козацький мундир. Як згодом я дізнався, це – головний отаман служби козацького самоврядування козацької громади Полтавщини Володимир Семенович Полапа.

   При зустрічі я зрозумів, що це людина надзвичайної енергії, сили духу, волі. Поет, художник, краєзнавець, реставратор і журналіст. Все життя йому доводилось робити маленькі подвиги. Він змінив понад сорок професій, бо саме життя змушувало це робити.

   Народився Володимир Семенович у Полтаві по вулиці Маршала Бірюзова, закінчив школу №18, навчався у ремісничому училищі №1, де спроектував машину для випробовування якості сталі.

    Свій перший вірш написав в армії. Поштовхом для появи поетичних рядків стала музика композитора О.Фельцмана до пісні «Конвалії». Злетом своєї поетичної творчості вважає період роботи на цілині. Як згадує сам поет, життя його там було серпантином, як і самі серпантинні, складні горні дороги. Але не зважаючи на складність життя він був зачарований тією суворою природою, яка надихала на чудові поетичні образи.

     Відповідаючи на запитання про те, чи досяг щастя в житті, зізнався, що щастя – це стан людини, коли вона досягає життєвих цілей. І Володимир Семенович вважає себе щасливим, бо чимало цілей здійснив, оскільки робив те, що любив. А любив він свій народ, свою землю, Батьківщину

А про нашу неньку – Україну,

Що на роздоріжжі всіх світів

Вічною вдовицею нетлінно

Вижила під натиском катів.

(« Повернення», 2003 р.)

    Приналежність до козацького роду загартувала його. Бо, коли я запитав: «Як Ви встигали і працювати, і вчитися, і писати, і малювати?», - то у відповідь почув, що, на все вистачало і часу і здоров'я та ніколи не втрачав своєї ідентичності, людського почуття гордості. І, незважаючи на всілякі утиски тодішньої влади, він з гордістю називав і називає себе козаком

Так пам’ятайте на віки

І рознесіть по всіх країнах:

Допоки будуть козаки –

Допоти й буде Україна.

(«Допоки будуть козаки», 2015 р.)

    І зараз, займаючись козацькою роботою, він завжди бере до уваги інтереси громади.

   Своїм читачам Володимир Семенович побажав ніколи не втрачати родових зв’язків із своїм корінням. Бо, коли втрачається енергетичний зв'язок із народом, із самим собою, то людина вже не цільна, а лише подоба її, без духовного життя і потреб. А людина, яка не втрачає особистої вартості, знає за що бореться, знає заради чого живе, досягає своїх життєвих цілей, то вона повністю щаслива.

   Все життя Володимир Семенович працював так, щоб залишити велику духовну спадщину. Намагався пізнати себе у багатьох видах діяльності. І коли досягав вершин в одній справі, то брався за іншу. Так він почав малювати, навчаючись на ходу, п’ять років віддав навчанню різьбленню по дереву, вирізаючи в одному з монастирів, в центральному соборі, іконостас. Потім – робота у Мгарському монастирі. В усі свої роботи він вкладав часточку душі. Також освоював ковальство, сніцерство – це художнє різьблення на металевих виробах або дереві. Присвятив десять років життя роботі реставратора у Краєзнавчому музеї імені В.Кричевського.

   Мріє, щоб усі люди завжди були людьми, бо все життя пам’ятає подвиг невідомої жінки, яка його, восьмирічного хлопця, майже непритомного врятувала від замерзання.